українською мовоюРосійською мовоюАнглійською мовою
Обговорюємо книгу
Державна бібліотека України для юнацтва: фахівцеві
Читання
Мені є що сказати! (творчість)
Щоб пам'ятати: історія України
Здоровий спосіб життя
Суспільство
Відкриття
Інформаційна культура
Нетикет: культура мережевого спілкування

Встанови наш банер!
 Державна бібліотека України для юнацтва

<a href="http://www.4uth.gov.ua/" target="_blank"><img src =”http://www.4uth.gov.ua
/images/4uth_gif.gif” alt="Державна бібліотека України для юнацтва" width="88" height="31" border="0"></a>

 

 
Микола Довнич

Прийти у цей світ, щоб зуміти, подарований Богом Вічний Промінь Добра, передати людям, згораючи, як свічка, сам...
Микола Пилипович Довнич.
Народився у Київській області. Його доля схожа на долю багатьох ровесників - повоєнне дитинство, шкільні роки, трудові випробування на заводі "Більшовик", студентські роки, улюблена робота журналістом на Українському радіо.
Ці сходинки - то є та голгофа, з вершини якої він встиг сказати нащадкам найголовніше листами у майбутнє ...

Авторські права захищені!

  Микола Довнич  
 

***
Я все сказав
О, Боже мій.
І тим, хто поруч і навколо
Про спраглу мить
Твоєї істини
І вічності твоєї...

***
Згасає ніч на нерві!
Біля розіп'ятого Христа
Куня сторожа.
І вже ніхто із смертних
На землі
Йому не допоможе.
І Бог-Отець
Небесного Престолу не покине.
Апостоли знітились
І затихли.
Лише Марія,
заламавши руки, квилить:
"О змилуйся, мій Боже.
За що ж так безневинному
Страждать?"
Та Бог мовчить,
Бо сам цю жертву
Вистраждав на небі,
Щоб розбудить
У людських душах
Святість.
І показать дорогу
У Безсмертя.
Вже зріє день
Ясний і світлий.
Не день, а Вічність
Осяйна.
І ще не знають ні апостоли, ні люди -
На всі віки воскресне
Божий Син.
І Дух Святий
Непереможним буде!

***
Пусте. Пустирник. Пустирі.
В пустих серцях гріхів
Найтяжчих тягарі.
На Біблії клянуться
Пси.
І знову до нестями
Брешуть!
У передсмертному танку
Гієни злизують життя.
Проснулось пекло,
І товстолобі та круті
Чорти
Сорочечки здирають
З немовлят.
У кропиві під тином
Плачуть музи.
Запеклась згустком крові
Совість,
Панують здирви,
Лишилась голою
Людська душа
І Сонце падає у прірву.
Іти. Іти за Ним
В пустелю, на Голгофу,
Аби спокутувать
Провину
Тяжкого дня.
Та чи ж пробудяться мерці?
Сліпі прозріють,
А глухі почують?
У цім безмежжі грішнім,
Де в сатанинськім вертопрасі:
Ні спокою, ні світла, а ні тиші?
Пусте. Пустирник.
Пустирі і Скелі.
Пустеля кличе.
Іди.
Бо, коли хоча би
Хтось один іде
Надія не зникає.
Іди за Ним.
Іди в Пустелю.

***
Отак іду собі дорогою -
Чи на роботу, чи, може, по життю
Іду, бо мушу йти
Чи з радістю, а чи з тривогою.

Печаль не в тім
Бо - треба йти -
Я мушу знати цеє сам…

О, як багато цих командувачів
Зліва-справа
Готових керувать
На славу і без слави
Аби лиш владу над тобою показать.
Стою смиренним
На килимі величнім
Дивлюся в очі згнівано-пусті
І сам дивуюся, як істини прості
В двобої влади й совісті перемагають…

А ви, брати мої, поети?
Що володіли словом,
Немов би поглядом цупким…
Зі словом ви молилися, панове,
Зі словом їздили по сіль у Крим
До Сонця словом промовляли
До Місяця і до зірок
Ви словом ворога страхали,
Коли вночі перепливали
Чорне море...
І тільки Чайки
Квилили й поєднували
Вічність
Між Небом і Землею...

***
У світі, незайманім світі
Де ні в кого ніщо не болить
По закутках гуляє лиш вітер
Не знаю, що в долі просить
Сніговію або водохлищі
Сонце в радість чи місяць в труну
Погойдаюсь з тобою, мій світе
В каруселях життя.
Допоки і сам не засну.

***
У переддень Христового Різдва
Радість і печаль знов душу огорта.
Для себе вперше хтось Бога відкрива.
Хтось хоче знов розп'ять Христа.
"Християнин"спїшить в Мак-Дональдси, на ринки,
Щоби багато святковий стіл накривсь,
І вдосталь наїстися й напитися горілки,
Хоча в житті ні разу не постивсь.
Закутались в туман хрести на Лаврі.
Взиває дзвонами Софія Золота.
Через віки звучать святі литаври,
Хоч ні до кого дзвін отой не доліта.
Заплуталося, навіть, все в природі:
За новим стилем рік Новий, о, який щем
Зустріли при морозяній погоді
Різдво ж чомусь розплакалось дощем.
Тривожно й сумно серед цього балагану.
Іду по місту, а настріч айзберги летять.
Радіти б - рождає сі Христос, а мені рани
Іісусові найбільше в день оцей стривожений болять.

***
Ікон не ставте нижче голови,
Нижче очей своїх не ставте…
Ікона - символ, але ви
Ніколи перед ним себе не славте.
Ікона - символ!
Але Дух - то вічний промінь
Отця-Бога.
Нехай не полишає вас
Живої святості пересторога…

***
Прости мене, Іісусе,
У власній недосконалості
я прагну вдосконалити
цей світ.
Чого я прагну,
зав"язаний на перехресті
Землі і Космосу?
Душа моя так виплакалась болем -
Іду до істини,
як до безгрішної душі.

***
Засвітився неспокоєм день
І надходить пора,
що не знаєш: чи ганьбити когось,
чи хвалити?
О. скільки ж бо їх
Правильновірних сучасників?
На мізерії власного досвіду
світ обморалити хочуть,
несучи до храму
штучні емоції.
Інші із свого закутка
правду до світу тягнуть -
І переконані,
що тільки вони у світі праві:
сила і тільки вона
захлинути щомиті прагне…
І тільки гончар
мовчки ліпить
своє горня
із червоної глини.
Безкорисливо сонце світить,
з неба спливає богів
благодать.
Що ж ти хочеш змінити,
Мій гіпотетичний сучаснику,
Не змінивши себе,
не знайшовши в собі
твердині
Істини?..

***
Найперше - почистить авгієві конюшні
В самім собі, в самім собі.
Пустота, страшенна пустота -
прийти чи відійти...
У цім житті закон прокляття
так на все впливає.
Шукаєш істину - шукай!
На кожнім закутку
Пантрує жах на тебе
І, ніби, все спізнав у Білім світі:
Всі проти
і всі - За!
Та щось чатує на твою долю й досі.
Так повно заздрісників.
Чому тут заздрити, чому?
Іду як вмію я по цім життю.
Люблю його.
А поруч сатаніє чортівня:
і поруч, і навколо -
розхристаний, роздягнений
до нитки… стою…
А вам ще мало?
Воліли б до кісток
позняти все.
Хоч пошуки надривні марні:
віддай усе!
Нічого не лишай собі.
Чи п’явки ви, чи павуки?
А сутність та ж.
Іду до себе
Та зустріть себе не можу.
Кому і в чім я завинив?
Чи, може, в світі цім я перехожий
Не долюбив, не дошукав і не дожив?
Таке жагуче прагнення чогось
в собі шукаю,
наче, загубив.
Згубив, чи, може, не знайшов?
О, світе мій білий, о, світе мій ясний
в тобі я щасливий живу -
так світлодитинно
надію в собі бережу.
Нехай бринить моя струна душі,
нехай бринить і ніжно, і розкуто.
Нехай мене не чують ті, хто поруч.
аби лиш Небом ти була почута,
й не загубилася в імлі.
бо з Неба йдеш:
а там моя прадавня вічність.
За нею я сумую на землі.

***
Я буду жити допоки не помру
У світлі барв твоїх,
Мій світе, моя воле,
О, мій боле,
Я кожний нерв в собі перекую
На радість, Боже мій,
Собі й тобі, а не на горе.
Я кожне слово, кожну думку
Віддам на сутність праведної миті,
Бо інакше ти і я - для чого?
Прийшли у світ для радого
І справедливого життя.
Нехай роздоллям світяться дороги,
Які пройшли, чи можем ще пройти.
Ти правду сієш у світи,
Я ж повсякчас
Шукаю як і де її знайти,
Знайти і пригорнуть до свого серця
Як чисту крапельку роси
О, Боже мій, ти є, ти був і будеш
Великий Боже - ти єси!

***
Така ностальгія у мене:
Журба за минулим,
А може журба за майбутнім.
Повертаюсь назад -
Там мама іще молода
І парубком дід веселує.
В майбутнє піду -
Мою доню-красуню
Бабусею сивою бачу.
Ностальгічне, моє ностальгічне.
Чи з початку іду
Чи з кінця.
Сам дивуюся фразі своїй.
Та немає в житті,
Не в житті,
А у вічності спраглій -
Немає:
Ні початку,
Всьому ні кінця.
Немає…

***
Можливо вже й досить
Іти на крутизни,
Щоб вітер кошматив
Сорочку і чуба?
Спустися в долину
І приляж на траву.
Оглянися назад,
І згадай:
Що лишив в простобіж
За собою,
Які ріки проплив,
Із джерел, яких
Пив. А чи часто
Повертався додому,
Чи летів,
Мов розгнузданий кінь -
Ні дороги тобі,
Ні зупину,
Чи дівчину в житті
Покохав,
Лиш угледівши очі
За тином.
Де покаявсь,
А що проминув,
Що лишив під копитом
Коня,
А чи може в чаду проскакав,
Не відчувши ні ночі,
Ні дня.
Пролетів,
Як Чугайстр над полем.
Когось звинуватив,
Когось обсміяв
Недоречно.
І в душі твоїй
День
Не захмарився болем?..
Не женися
За привидом, хлопче,
Зупинись -
І приляж на траву,
Не жени вперед себе пиляку.
Куди і чому ти летиш,
Чом не глянеш
На зоряний шлях?
Він тобі
Вже давно, слава Богу!
Визначив щастя
І визначив
Справжню
Дорогу!..


***
Я в день жаркий,
Знеможений від спраги,
Ледь плівся полем
Й молив Бога хоч краплиночку води.
Здавалося, що сил моїх
не стане;
Здавалось не дійду до отчого порогу -
Впаду на стежці, геть пекучій,
мов залізо.
І вороння вже манячити починало -
Все кликало моїй біді біду.
І мить уже була така,
Що зупинився я, ступити
крок не в силі.
І думка, мов остання, промайнула -
упаду.
Та раптом жайвір невідь-звідки
в небі взявся,
І заспівав - затихло вороннє !
І я відчув, як хочу жити !
Надміру сили, крок ступив
вперед,
А потім другий, потім ще…
Не знаю скільки йшов,
Бо лиш одна проймала думка
мозок -
Не впасти… не зійти з дороги…
Я перед ним упав, мов перед Богом,
на коліна -
Перед Джерельцем чистим, як роса,
І воду пив його краплина по краплині.
Не воду пив - ЖИТТЯ !

***
У протиріччях часу
Шукаю істину.
Та егоістина протистоїть.
Краплина совісті
Відцінувалася
На вістрях хибних полюсів,
Не гоже хлопцеві
Топтати ружі.
Козак не плаче, а стерпить біль.
Хвались вітрами -
Не хвались грошами,
І гордість нації в собі збуди.
Бунтуй громами,
Не зраджуй сонцю,
Іди на прощу, не снуй дрібниць.
Яке там золото?
Життя поколоте
Хоч, злісні бурі упали ниць.
Як пахнуть скрежетом
Чумацькі колії.
Вмирає вітер в легенях суш.
І рідне слово лиш ледве жевріє
У горнах згаслих козацьких душ.
А серце прагне
Завжди високості
Кляне повзучість, блюзнірство страх:
Зронили молоти,
Ковальські молоти
А рідну пісню гвалтує крах.
Не гоже майстрові -
Товар свій славити.
А славній дівчині
Свою красу.
Тебе зовуть чомусь Украйною.
Я ж У к РАЇ ною тебе зову.

***
Мій дім, а є він ?
На вулиці конкретній, чи просто на землі?
Мій дім?
Можливо там, де думкою воскресну
І світ увесь побачу наяву
Мій дім!
Не знає меж а ні кордонів
Мій дім - це Божа благодать,
Мій дім - коли я не втрачаю,
А лише витрачаю.
Мій дім - то Всесвіту є Дах.
Мій дім ,- це не моя будова,
Це не пожитки зібрані у нім.
Мій світ - це Всесвіту розмова!
Це наш закон
Що внутрішньо звелів
Іти до істини власними шляхами!
Мій дім не там -бо
Де мене годують,
І ждуть, аби господар приблукав.
Мій дім під хорами
І сонцем на світанні
Мій дім під Всесвітом,
Якого й не збагнув.
Мій дім - трава
Де мов би на постелі
Я тихо голову складу
Мій дім не просто пензлі Боттічеллі
А там, де Бога правда!

БАЛАДА ПРО КОЗАЦЬКОГО КОНЯ

Як давно те було,
Як останній козак
Повернувся з походу.
Сину шаблю віддав,
Що в славетних боях освятив,
А дружину обняв -
Посивілу,
Зажурену долею вроду.
Побратима ж коня?..
Відпустив погулять у світи.
Куди летиш,
Мій білий коню?
В просторах Всесвіту -
Нема тобі зупину.
Ти ж гартувався у боях козацьких,
В боях запеклих за Україну.
Де ж ти, коню, свої розгубив стремена?
Де козак, шабля, люлька і воля?
Січ забула давно кошових імена.
І малинові стяги не в"ються над полем…
Так давно те було -
Поросли полинами у світі дороги.
Козаками зовуть жартома,
Лиш безвусих іще парубків.
Чом же, коню, з світів…
Не повернеш назад
До порогу?
Чом у мандри подавсь
На зоряні вічні віки?..

***
Я розвихрю своїх
Білих коней,
Запущу їх на ниву життя.
І закутих богів
У іконах:
Розісклю -
Хай у всесвіт летять.
Бо хто душу утримує
В рамках,
Той навіки глухий і німий.
Королі помирали у замках,
Не відчувши себе людьми.
На зіркових просторах часу
Розпущу стремена,
Бо лиш душу вкладеш у власне:
Вона стане сліпа і німа.

***
Осене?! Ти і я,
Ми - неначе брат з сестрою.
Ти - красива, а я трохи мудрий…
Відцвіло, віджнивувалось літо
В наших душах,
Відгули хрущі над вишнями в садах
І травневі грози відшуміли,
Лише спогади висвітлюються в думці.
Все кликало, усе кудись манило
І брало в сонця безкорисну чистоту.
Віра, Надія, Любов -
Скріпляли нам душу святим.
Сьогодні ти листя пожовкле зронила
Я ж зсивілим волоссям стелю…
Осене?.. Ми з тобою,
Мов брат і сестра:
Відцвіли, відстраждали, уже відлюбили,
Але, Осене, ти іще молода.
Та й у мене не згасли ще сили.
Все, що є, що було і що буде -
Злилося у центрі свідомості.
А Космос очима Іісуса
Посміхається тихо до нас.
І дає-подає ж бо надію,
Що Весни ще повернеться час…

***
Єдина мить. Єдина!
Коли приходиш ти, усе -
Минуле,
теперішнє
й майбутнє
В тобі!
Від самого початку й до загину
До загину?..
А ні початку, ні кінця,
Нема - загину…
То що ж ти є ота -
Одна. Одна-єдина мить?..
Вулкан свідомості,
любові,
віри
і надії?
Чи гріха і самозречення
Ясної, світлої дороги -
Даруєш ти мені одна
єдина
мить.
Дорога ця одна-єдина,
Дорога праведна -
До Бога…

***
Трагічне все і полум"я, і вітер,
І день в якому я живу.
Трагічні роси, світлі сльози,
Що в квітні впали на траву.
Лише в душі нема трагедії, нема
О, полинова моя зоре,
Чому ж ти впала серед нас
І принесла безвинним горе?
Заламують руки юно-сивілі матері
Якому ж їм молитись богу
Якій вклонитися зорі,
Коли дітей виносять за пороги...

***
Пам’ять затьмарена
Болем -
Чорним Болем.
А жайвір співає
Над полем
І лелека летить
До гнізда.
Нострадамус,
Якби не
Пророчив
Не впала б
Звізда!..

***
Невже в природі сталось диво?
Хоча в природі дива не бува…
Нарешті в жовтні листя пожовтіло
Й розпочалася осінь не в жнива..
Природа і люди - ми в одному тілі
Живемо, дихаємо й любим
Чому ж шкодую я листочків пожовтілих
Та і в словах людських не хочу згуби.
Все в Духові Святому
І в Любові-
Не буде плакати природа -
Не буде і людської крові…

***
В ранковому сонці згорають тумани,
В полуденнім вітрі полощеться світ.
І кожна хмарина кудись тебе манить:
В минуле? В майбутнє? Та хто ж відповість…

***
Шукаю людину - єдину-єдину,
Яку лиш моєю Всевишній нарік.
Шукаю людину хоча б на хвилину,
Якщо не судилося разом - навік.
Цей пошук одвічний, мов поклик сваволі,
Господь, освяти, як нетлінну мету! -
Розкрадені душі, розкидані долі,
Неначе Ікари згорять на льоту.
Ми Всесвіту діти терном оповиті,
Прикуті навік до планети-Землі.
На нікуди дітись, нам нікуди дітись, -
Отут наші радощі й наші жалі.
Шукаю людину - єдину-єдину,
Яку лиш моєю Всевишній нарік.
Шукаю людину хоча б на хвилину,
Якщо не судилося разом - навік.

***
Розчахлось горе
У мої й душі -
Нікого поруч
І нікого близько…
Якщо ж я сильним
І потрібним стану -
Знайдетесь ви,
Уже загублені
У пам’яті моїй.
І руку подасте,
І комплімента
Зліпите, до речі,
Тоді - коли вже
Не потрібні ви
Як не потрібні
Старі речі.
Якщо ж душа болить
І задихається
Від гострого
Відчаю -
Немає поруч вас,
Нема…
Я сам-на-сам
Біду свою стрічаю.
Та не хвилюйтеся -
І біль, і горе
В мені перестраждає,
Та тільки я на міру стану -
Не судіть,
Якщо когось із вас
Я не впізнаю.
Не впізнаю…

МАМО, ГОЛУБКО …

***
Розкажіть мені, мамо, про вишні,
Чи багато було їх в саду?
Були, сину, морози невтішні,
А вони кого хочеш зведуть.

Розкажіть мені, мамо, про зорі,
Чи такими були і колись?
А той, сину, хто виріс у горі -
Не часто на зорі дививсь.

Розкажіть мені, мамо, про долю,
Чи підвладна людині вона?
А доля, мій сину, як море -
Той пливе лиш, хто має човна.

Розкажіть мені, мамо, про роки,
Чи помітно спливають вони?
Роки, сину, помітні допоки -
Матерів пам"ятають сини.

***
Мамо, нене, голубка,
Як ви там, чи не хворі?
Чи в хатині протоплена грубка?
Бо ж морози такі надворі.
Бережіть себе і в заметіль
Одягайтеся тепло, щоб грип не зборов.
Та мені ж напишіть у листі:
Чи стане на зиму дров.
Якщо ні, тоді, мамо, враз
Я відпустку візьму в науки -
Та приїду провідать вас
І для вас промозолю руки.


***
Знаєте, мамо, чомусь тяжко мені
В зажурі день у вічність канув…
А це наснився Здвиж цю ніч,
І під нашим вікном тюльпани.
Згадав дитинства кожний крок
І весни й літа босоногі.
На печі синій голубок
І, засклені в іконах, Боги.

***
Вже згоріла остання свіча
Під образами.
Зронилсь на землю остання печаль
І Лебідкою Білою
Ваша Душа,
Відлетіла в безмежжя, мамо.
Ні сльози, ні стогону, ні болю
Не відчаяла життя остання мить.
Та чому ж так материнська доля,
У синівськім серці стогне і болить?..
В осінню годину
Ключі журавлині
У далину попливли,
А за ними хмарини -
Білі хмарини,
Мов свіжі
Сивини
Землі…

***
Моя посивіла, хато,
Пустко моя стражденна.
Закутку мій священний
Тобі я приношу
Свої грішні знамена.
Хато, моя посивіла,
Чому Всесвіт закляк на тобі?
Чому матері свіжа могила
Говорить тобою в журбі?

***
Уже нема, давно нема,
І лиш у хаті де жила -
Із вуст зліта тремтливе ма….
Здається ось-ось тут була.
І рушники все ті ж висять:
О, Боже мій, які закони
За маму треба сповідать?

***
Сумуй, не сумуй - все минає
І в прохолоднім небі голубім,
Прокурличуть журавлі над милим краєм,
Нестерпні спогади лишаючи тобі.
Шкодуй, не шкодуй - не повернеш
Ти літа свої молоді.
І тільки-но листя калина зронила,
Його вітер несе по воді.
Весна пригорнулась до літа,
Та літо ув осінь втекло
А осінь вже знаджує зиму,
Щоб знов все по колу пішло.
По колу, по колу, по колу -
Доля котить колесо наших надій.
Та тільки ніколи, ніколи, ніколи -
Ми не повторимось в ній.

***
Де ти є, коли тебе нема.
Коли на зорях зінився туман.
Якщо й моя душа,
Немов билина зсохла,
Аби докором буть:
А чи тобі, а чи мені.
Я так літав багато у снах:
Твоїх і наших,
Що вже стомивсь…
Я відлітав і в радощах, і в горі.
В сорочечці і голий,
Як мати народила.
О, Боже мій,
Та де ж мені узяти тії крила,
Щоб до Престолу твого
Святого злетіть?
Де взяти:
Щирість совісті і волі,
Щоб буть перед тобою
Чистим, як крапелька дощу?
О, Боже мій, прости за все,
Але до істини
Твоєї
Я Звисотитись хочу…

***
Там болі нестерпні: свої і богів
Загортаю в зігріті долоні
Що було і що є не зникає в полоні
мойого єства
Бо кожна живинка в мені жива
І радості в Сонця просить.
О, долі щасливці, то, може, досить
Плакатись на безкінечне і радість…?!

Є.Плужнику

В’язнів везли у відлюдні місця
В душогубках,
Наче клали нетесане дерево в зруби -
Грубо!
Зорі згоряли на небі
Ранні.
На Соловках умирали поети
Не згоївши рани.
І в останні свої хвилини
На попелищах добра
Подумки линули на Україну:
До Шевченкового Дніпра.
А потім, мов лебеді з крилами
Зламаними
Падали мерзлій землі на груди
Незламними!!!

ЗОЛОТІ ВОРОТА
Ярославу Мудрому

Хто послав тебе сюди
Віддати Лавру з рук і на колінах
Ти Велет був і є
Ти Русь підняв в віки,
Зібравши на руїнах.
Ти так болиш мені
Як незабутня пам"ять
Про коріння.
Я стовбуром постав
Через роки
Тобі, о Ярославе,
Завдяки.
Тебе тут ніби посадили
Біля Золотих Воріт
Та Ти стоїш
В самому лоні,
В пуповині…
Звідсіль дітей своїх
Ти посилаєш у світи
Сюди і повертаються
З усіх світів!

Т.Г.Шевченку

Позич примірять
свій жупан!,
Коли дерева в зимовім затінку
стоять роздягнені і голі,
Як думкою у раннім прослідку
пройти.
Перестраждать і відболіти
твої болі і жалі.-
Такі ж мої, як і твої - діти.
Нуртує Місяць і Зоря
не спить.
Скажи ж мені чи зблизька,
а чи, може, звіддаля
Знайти страждальну нашу
мить,
Щоб і дорослі й тихе немовля
Змогли в цім світі
себе зрозуміть.
Позич мені жупан!

Недовго поносити
(Свого ж мені не мати) - .
У світлі світла
щоби не забуть-
Чого навчала мати.

***
Та що вам мої слова,
Мої думки
і болі в серці?
Якби я міг -
Я би кожному вам
Щастя віддав:
Для радості
Аби не знало болю
ні в чому
Ні в печалях
А ні в сум"яттях
своїх життєвих
Аби цей світ світив для вас
веселково
Й клітина кожна раділа
всьому святому.

Антоніні Довнич

О світе, мій, світе,
Зітхни моїм болем.
І вітром шаленим
Промчися над полем.
О жалю, мій, жалю,
Затьмар мені душу.
Всі болі - печалі
Я вистраждать мушу.
О, сонце, у небі,
Спали, мов билину…
Як тяжко без тебе
На світі, мій сину…

ПІСНІ НА ВІРШІ М. ДОВНИЧА

ЯК ДО ТЕБЕ ДІЙТИ
Муз. Олександра Яворика

Я ранніх пролісків тобі
Назбирав на весняних снігах,
Щоб не краялось серце в журбі
На далеких твоїх берегах,
Пр.: Як до тебе дійти,
Коли стільки доріг
Розплескала в світи
Любов о весняній порі ?
Як тобі донести
О весняній порі
Через срібні мости тривог
Те, що в серці зберіг ?
Я в косах лагідних беріз
Чаклував на ранковий туман,
Щоб на долі твоєї поріг
Не вертала в сивинах зима.
Пр.

Немов лебідонька, весна
Під закоханим небом пливе
І манить, як чарівна струна,
Ту надію, що в серці живе.
Пр.


ЯНИЧАРИ

Музика О. Керекеші
Скільки зболілих пісень
Проспівали твої кобзарі, Україно,
Про знедолений час
Під воронячим хижим крилом.
Як осман полонив,
Твоїх діток невинних
В свою віру святив
Тобі ж на поталу і зло.
То не турки, не татари,
Полем мчать, як чорний вітер!
Рід свій нищать, землю палять
Без жалю і без покари -
Яничари! Яничари!
Твої, мамо, дикі діти!!!
Ти не дарма поросла
Полинами гіркими, Моя Україно,
Скільки ж лих пронеслось
Над твоїми сумними віками…
То чому ж і тепер,
Ненько, стогнеш і гинеш,
Хоч плекаєш дітей
І зовеш їх своїми синами?..

БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ
Муз.Г.Мельничука

Розчиню у Всесвіт навстіж двері,
Присяду на батьківський поріг.
Тут загубивсь мого дитинства берег,
А я, що мав у пам"яті зберіг.

Шумить береза, Батьку мій, над вами
Клин журавлів у небі проліта.
Весна ще закурличе журавлями
А Ви йдете крізь сум через літа.

Вдовиною зосталась наша хата,
Без Вас занепадають двір і сад.
Та вірність зберігала моя мати,
Пізнавши сповна смак гірких досад.

Вам не судилось внуків обіймати,
Бачити мене у розквіті сил.
Проте, любов і ніжність Вашу, тату
У своєму серці я завжди носив.

Шумить береза, Батьку мій, над вами
Клин журавлів у небі проліта
Весна ще закурличе журавлями
А Ви йдете крізь сум через літа.

СИНІВСЬКА ТУГА
Муз. І.Козаченка

Не шуми калино, не буди думок
Над стріхою в"ється голубий димок
Підійду до хати - гляну у вікно
Там старенька мати не сповита сном.

На столі дубовім спечена хлібина
Видно жде з дороги далекої сина
Не шуми калино, не буди думок
Над стріхою в"ється голубий димок.

СПОВІДАЮСЬ ТОБІ
Муз. М.Катричка

Моє село, мій рідний краю
І горе й радість ти перенесло
Для тебе пісню, пісню заспіваю,
Щоб ти щасливішим було.

Моє село, моя колиско
У тебе горе й радість переллю
З тобою і пора приходить жнивна
І перше зерня пада у ріллю.

Страждань багато відбулось
В гіркотній долі неньки-України
Печаль спадала тінню на чоло
Та ти не впало на коліна.

Тобі не легко і тепер
А ти надії нині не втрачаєш
Одвічно в срібних піснях-перевеслах
Знов першим сонце зустрічаєш.

***
Стеблом на вітрищах стану,
Корінням у землю ввійду.
Згою у людства всі рани
Сонцем на сході зійду.

 
  Свою думку про творчість поета ви можете висловити на Форумі бібліотеки  
Останнє поновлення:
13.01.2017 9:25

????? ??????????????????????? ????????

Copyright © 2002-2017. Державна бібліотека України для юнацтва

  Настоящий ПР 4uth.gov.ua Цена 4uth.gov.uaЯндекс цитирования Яндекс.МетрикаRated by PING