Лютий

3

540 років від дня смерті Йоганна Гутенберга (1394–99(?)–1468), німецького винахідника, який поклав початок книгодрукуванню в Європі

Йоганн Гутерберг  – німецький ремісник, винахідник книгодрукування. Народився наприкінці ХIV ст. у Майнці. У 1434-1444 рр. жив у Стратбурзі, займався налагодженням книгодрукування. Гутенберг разом з помічниками виготовляв ксилографічні книги (спосіб друкування книг з дерев’яних дошок, на яких гравіювалися сторінки рукопису був відомий ще у  IХ ст. і у Європі отримав назву – ксилографія), але особливість техніки винахідника полягала в тому, що він вирішив гравіювати не цілу сторінку, з якої можна зробити не багато відтисків, а окремі літери, з яких можна складати слова та рядки. А робив Гутенберг це наступним чином: спочатку на металевій пластині гравіювали випукле зворотнє зображення літери. Потім на м’якій мідній пластині (матриці) вибивали літеру, яку потім вставляли у спеціальну трубку, до якої заливали сплав – гарт. У такий спосіб можна було зробити безліч копій літер, за допомогою яких рядок за рядком складалася книга. Пізніше Гутербергу вдалося створити друкарський станок. Саме у типографії, що організував Гутенберг, були надруковані перші в Європі книги.

6

50 років тому (1958) створено Спілку кінематографістів України

Національну спілку кінематографістів України (НСКУ) – всеукраїнську творчу спілку, добровільну неполітичну організацію, що є суб’єктом творчої діяльності– було засновано у лютому 1958 року. Метою НСКУ є активне сприяння розвитку українських екранних мистецтв як органічної складової національної та світової культури, участь у створенні концепцій розвитку та співпраці кіногалузі і телевідеопростору, захист творчо-професійних, авторських і соціальних прав членів Спілки. НСКУ активно популяризує кращі екранні твори українського і світового мистецтва, організовує творчі зустрічі, лекції, концерти, кінопрем'єри, фестивалі, продукує фільми, створює кіновідеостудії.

Спілка об`єднує на добровільних засадах професійних творчих працівників: драматургів і сценаристів, режисерів, операторів, акторів, художників, редакторів, звукорежисерів, монтажерів, кінознавців і кінокритиків, композиторів, організаторів кіновиробництва.

Юридична адреса: 01033, Київ, вул.Саксаганського, 6, тел./факс - 287-75-57.

7

530 років від дня народження Томаса Мора (1478–1535), англійського мислителя–гуманіста і політичного діяча

Томас Мор – англійський гуманіст, державний діяч, правознавець, письменник, автор слова «утопія». Народився у родині відомого лондонського юриста. Два роки навчався в Оксфордському університеті, але потім, за настановаю батька, закінчив юридичну школу. З часом Мора було обрано до англійського парламенту. На початку 16 ст. Мор зближується з гуртком гуманістів Джона Колета, де знайомиться з Еразмом Роттердамським. Під впливом друзів-гуманістів формується світогляд Томаса, він починає вивчати праці античних мислителів, займається перекладом античних творів.  Разом з Тим  Мор активно займається політичною діяльністю – він був шерифом Лондона, очолював палату общин англійського парламенту, отримав лицарське звання, а у 1529 р. зайняв найвищу державну посаду у Англії – став лордом-канцлером. Положення Мора дуже змінилосяна початку 30-х рр. 16 ст., коли Генріх VIII вирішив здійснити церковну реформу і стати на чолі церкви. Томас Мор відмовився присягнути на вірність королю, залишив посаду. 1532 р. за звинуваченням у державній зраді його було ув’язнено до тауеру, а через три роки страчено. В історію філософської думки Томас Мор увійшов передусім як автор книги „Утопія” (надрукована 1516 р.), що стала свого роду тріумфом гуманістичної думки. Цей талановитий роман пиніс мору всесвітню славу. Слово „утопія” вигадав Томас Мор, склавши його з двох грецьких слів: „ou” – „не” та „topos” – „місце”. Буквально слово „утопія” означає „місце, якого немає”.

8

180 років від дня народження Жюля Верна (1828–1905), французького письменника

Жюль Верн – французький прозаїк, один із зачинателів жанру наукової фантастики. Народився 8 лютого 1928 р. У Нанті. Кілька років жив у Парижі, займався літературною працею, але через недостатність засобів до існування, з часом став біржевим маклером, але продовжував писати комедії, лібретто та оповідання. 1863 р. Було опубліковано перший роман Верна  з циклу „Незвичайні подорожі” – „П’ять тижнів на повітряній кулі”. Цикл продовжили романи: „Подорож до центру Землі” (1864р.), „Подорож та пригоди капітана Гаттераса” (1865 р.), „ З Землі на Місяць” (1865 р.), „Діти капітана Гранта” (1867 р.), „Навколо Місяця” (1869 р.), „20000 л’є під водою” (1870 р.), „Навколо світу за 80 днів” (1872 р.), „Таємничий острів” (1874 р.), „Махаіл строгов” (1876 р.), „П’ятнадцятирічний капітан” (1878 р.) та ін. Всього у творчому доробку письменника понад 60 романів,  понад 20 повістей та оповідань, понад 30 п’єс, кілька документальних та наукових робіт.Більшість праць автора було екранізовано. Всього нараховується понад 200 екранізацій творів.

70 років від дня народження Анатолія Івановича Давидова (1938), українського письменника

...Один поет, перебуваючи в будинку творчості письменників на Київщині, не без серйозного наміру доймав директора: вирубайте оті кущі, що попід вікнами - солов'ї своїми співами писати заважають ... Господи! Була б це витівка недоброзичливця - тільки й сміху. Але ж то було насправді ... І насправді те, що серед українського письменства залюблених у Природу - прямо таки негусто. Наталя Околітенко, Андрій Топачевський, Василь Скуратівський, Дмитро Чередниченко ... Нещодавно українська література втратила живе слово Анатолія Давидова. Не хочеться вірити в це. Адже письменник тільки-но набрав професійного розгону. У творчих задумах були три повісті й роман. І все - про наше,людське ставлення до природного довкілля. Анатолій Давидов йшов до своєї, так би мовити, спеціалізації непросто. Після закінчення факультету природознавства Ніжинського педінституту йому довелося певний час працювати не за спеціальністю. Проте ніякі, навіть високі комсомольські і партійні посади не пригасили в ньому жаги до науково-художніх оповідей про Природу. Перед учителем природознавства постав уже не клас школярів, а мільйонна читацька аудиторія, яку важливо не тільки зацікавити, а й збагатити науково вишреними знаннями. Відверто кажучи, я не зустрічав письменника, який із такою ретельністю добирав би матеріал для своїх книг. Він нічого не брав на віру. Він сто надцять разів перевіряв достовірнність інформації, перечитуючи сотні видань популярної і наукової літератури. Він був письменником-­дослідником! Пригадується, у селі Ясногородці Макарівського району на Київщині письменник міг годинами сидіти на березі річечки Трубище й спостерігати за бобровими "хатинками". А як тішився уже знаний письменник Давидов, автор науково-художньої книги "Знай, люби, бережи", коли в тій же Ясногородці з'явилася сіра чапля. Години дві вона стояла на підгірку на одній нозі, а він все не відводив очей:" Тихо, птаха спить!" Бібліографія публікацій Анатолія Давидова - справа не з простих. Особливо публікацій у періодиці. Тільки в колишньому журналі "Знання та праця", де він очолював відділ природознавства, кількадесят Їх ... без підписів. Але то були крупини неоціненних знань, так потрібних молоді. Анатолій Давидов умів підібрати камертон для розмови з наймолодшими і тими, хто вже ганяв моторні човни на Дніпрі. І знову ж таки, його книжка "Катамаран" - не плід фантазії, а романтична дійсність. Економлячи на сяких-таких гонорарах, Давидов придбав справжнє двокорпусне суденце, а вже потім взявся за перо. Творчість письменника Анатолія Давидова – самобутнє надбання української літератури. Воно гідне бути включеним у шкільні програми, заслуговує на студентські дипломні розвідки, окремі літературознавчі дослідження. І уже багато з його творів продовжують стукати у двері видавців. Микола Сорока, заслужений працівник культури України

9

225 років від дня народження Василя Андрійовича Жуковського (1783–1852), російського поета, перекладача та художника

Василь Андрійович Жуковський – російський поет, перекладач, художник, академік Петербурзької Академії наук – народився 29 січня 1783 р. в с. Мішенське Тульської губернії. На виховання норовародженого хлопчика взяла Марія Григорівна Буніна, у якої помер єдиний рідний син.  У творчому доробку автора елегії  – «Сільське кладовище» (1802 р.), «Словянка» (1816 р.), «Вечір» (1806 р.), «Море» (1822 р.); балади – «Людмила» (1808 р.), «Світлана (1808-1812 рр.), «Дванадцять сплячих дів» (1810-1817 рр.) «Лісний цар» (1818 р.), «Рибак» (1818 р.), «Лицар Тогенбург» (1818 р.), «Суд Юожий над епископом» (1831 р.), «Ленора» (1831 р.) та ін.; вірші – «До неї» (1811 р.), «До місяця» (1817 р.), «А. С. Пушкін» (1837 р.) та ін.; віршовані поеми – «Шильонський в’язень» (1822 р.), «Наль і Домаянті» (1844 р.), «Рустем і Зораб» (1849 р.) та ін.; повість «Мар’їн гай» (1809 р.); літературно-критичні статті.

10

110 років від дня народження Бертольда Брехта (1898–1956), німецького письменника, теоретика мистецтва, театрального і громадського діяча

Бертольд Брехт – один із найпопулярніших німецьких драматургів, поет, теоретик мистецтва, режисер. Народився 10 лютого 1898 р. ув Аугсбурзі. Навчався на медичному факультеті Мюнхенського університету. У студентські роки захоплювався історією античності та літературою. Бертольд Брехт написав безліч п’єс, що завоювали успіх глядачів у багатьох театрах світу: „Барабанний бій в ночі”  (1922р.), „Що той солтад, що цей” (1927 р.), „Троьохкопійчана опера” (1928 р.), „Той, що говорить „так” і той, що говорить „ні” (1930 р.) та багото ін. Розробляв теорію „епічного театру”. У 1933 р., після приходу до влади Гітлера, емігрував. Жив у Швейцарії, Данії, Швеції, фінляндії, США. У еміграції створив цикл реалістичних сцен „Страх та відчай у Третьому рейху” (1938 р.), драму „Гвинтівки терези Каррар” (1937 р.), драми-притчі „добрий чоловік із Сезуана” (1940 р.), „Кар’єра артуро Уі” (1941 р.) та ін., історичні драми „Мамаша Кураж і її діти” (1939 р.), „Життя Галілея” (1939р.) та ін. Повернувшись на Батьківщину в 1948 р., сворив у Берліні театр „Берлінер ансамбль”. Помер Брехт 14 серпня 1956 р.

13

135 років від дня народження Федора Івановича Шаляпіна (1873–1938), російського співака

Федір іванович Шаляпін – відомий російський співак-бас, народився 1873 р. у родині селяника Вятської губернії. У дитинстві був півчим. 1890 р. вступив до хору трупи Семенова-Самарського. Випадково из хориста став солістом, замінивши в опері Монюшко „галька” артиста, що захворів. Цей дебют допоміг йому проявити себе і отримати невеликі оперні партії.Серйозно зайнявся Шаляпін своїм голосом у Тіфлісі, завдяки співаку Усатову, який оцінив по достоїнству талант свого учня. Неабиякий дар співака помітив С. Мамонтов і запросив його до своєї приватної опери в Москві. З цього часу (1896 р.) почалася блискуча діяльність Шаляпіна. Талант Шаляпіна розкрився повною мірою в „Князі Ігореві” Бородіна, „Псковітянці” Римського-Корсакова, „Русалці” Даргомижського, „Житті за царя” Глінки та багатьох інших.

14

День Святого Валентина. Свято всіх закоханих

14 лютого – міжнародний день кохання та романтики. Головним символом свята вважається серце або, як говорять в народі, „валентинка”.  Це свято почали святкувати у європі з 13 ст., у США – з 19 ст., в Україні – з кінця минулого століття. Чому ж свято називають днем закоханих? З цього приводу існує чимало легенд. Наприклад, англійці вважають, що з 14 лютого природа налаштовується, так би мовити, на прихід весни, у пташок починається сезон шлюбних ігор, навіть англійська приказка говорить, що в День святого Валентина усі птахи у повітрі знаходять пару. Цього дня закоханi дарують один одному подарунки, говорять приємні слова, усіляко доводять щирість свого почуття, а тi, хто ще не зустрiв своєї половинки, сподіваються на зустріч. http://www.valentin.etoast.ru/ – День Святого Валентина. Історія, традиції, факти, забобони. Вітання. Валентинки. Сценарії. http://www.passion.ru/valentine.php – День Святого Валентина. Як святкувати. Що подарувати. Історії кохання. Подарунки і привітання. Освідчення. Святковий стіл. http://holiday.meta.ua/2005/sv/history/ – День Святого Валентина. Історія свята.

15

Стрітення Господнє

Слово „стрітення” у перекладі із старослов’янської означає „зустріч”. Свято Стрітення вшановується на згадку про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського храму Ісуса Христа на сороковий день після його народження. Того ж дня до церкви, щоб зустрітися зі Спасителем прийшов старець Семен, який, за переказами,  поставив під сумнів факт народження Христа від Діви і тоді Ангел Божий, сказав, що він не помре, токи особисто не побачить здійснення пророцтва. Семен чекав цього дня і прожив близько 300 років. Відтоді кожен, хто приходить до Бога, переживає цю зустріч, приймаючи у своє серце Ісуса, який змінює життя і дарує спасіння.
У церквах цього дня святять воду і свічки. У побуті Стрітення здавна сприймається як зустріч зими з весною.

http://www.kiev2000.com/news/holiday.asp?Id=1 – Стрітення Господнє. Історія. Звичаї. Народні прикмети.
http://svitlo-p.narod.ru/2001/n2/01_2s1.htm – Стрітення Господнє. Свято зустрічі людини з Богом.
http://www.sviatkujemo.iatp.org.ua/stritennya_rel.php – Стрітення Господнє. Тлумачення. Коротка історія. Як святкувати.
http://www.poglad.org.ua/dvanadesyati-svyata/hristos-e-kamin-spotikannya-i-predmet-superechok-u-vsi-viki.html – Стрітення Господнє. Звернення диякона Олександра Трофимлюка.

17

100 років від дня народження Олекси Влизька (1908–1934), українського поета

"Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, - замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш.".
О. Влизько „Поетові”.

"Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років.". Я. Савченко.

Визначний український неоромантик Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії у родині службовця. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. 1928 року подорожував по Німеччині, згодом - по нагір'ях Паміру. В літературу його ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в Київському журналі "Глобус" (1925, ч. 22) вірш "Серце на Норд". З того часу вірші Влизька починають систематично друкуватися у різних журналах і газетах УРСР.

1927 р. у пресі з'явилося повідомлення про загибель Олекси Влизька у Дніпрі. Однак інформація виявилася неточною, а сам Влизько спростував некрологи весело-іронічною заявою в пресі. Та новими творами.

Однак ця звістка виявилася сумним пророцтвом. Як і всі представники демократично мислячої інтелігенції письменник потрапляє за грати за своє розуміння індустріалізації - оновлення, модернізація, визволення. Його оголошено "ворогом народу". Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року О. Влизьку  було винесено смертний вирок, що того ж дня було виконано.

Найкращі видання з літературного доробку автора, на думку Я. Славутича, – "За всiх скажу" (1927), "Живу, працюю", "Книга балад" i "Вибранi поезiї" (усi три 1930 р.), "Вибранi поезiї" (1963). "Вибране", зi статтею Леонiда Первомайського, з'явилося 1968 р. пiд назвою "Вогонь любовi".

20

120 років від дня народження Василя Олександровича Барвінського (1888–1963), українського композитора, піаніста і музикознавця

Василь Барвінський народився 20 лютого 1888 р. у Тернополі. Був третім сином професора Тернопільської учительської семінарії Олександра Барвінського (про нього читайте “Газету” за 17 грудня 2004 р.) та його другої дружини Євгенії з Любовичів (перша його дружина – Софія з Шумпетерів, донька чеського емігранта – померла 1877 р.).

Мати Василя була першою в Галичині музичним педагогом-жінкою і саме від неї Василь успадкував музичний талант. Вона ж стала його першим учителем музики. Великий вплив на Василя мало також знайомство з М. Лисенком, який1903 року приїжджав до Львова на святкування свого ювілею. Славетний композитор зауважив талант Василя та всіляко заохочував його розвивати свої здібності. Втім вони були надто очевидними, тож на його гру на фортепіано зазвичай звертали увагу навіть ті імениті гості батька Василя, які не мали музичної освіти.

Після закінчення гімназії Василь навчався у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові та у Вищій школі майстерності та композиції в Празі (1907-1914). Ще під час навчання Василь почав публікувати свої музичні твори. Був неоромантичним композитором, його музика відзначалася витонченим ліризмом. Серед них: варіації, кантата з присвятою митрополитові Шептицькому, “Українська рапсодія” для оркестру (вперше виконана у Відні 1911 р.), мініатюри, музика для струнних квартетів, секстет, соната, цикл “Кохання”, “Українська сюїта” для піаніно, музичне озвучення народних пісень і поезій Б. Лепкого, І. Франка, “Заповіту” Т. Шевченка. Твори Барвінського неодноразово виконували в багатьох країнах по обидва боки Атлантики та в Японії.
Василь Барвінський був також видатним педагогом. Після закінчення навчання доля міцно пов’язала його з Вищим музичним інститутом ім. Лисенка. Він був незмінним директором цієї установи з 1915 до 1939 року, 1939-1941, 1944-1948 – ректор Львівської консерваторії (так Вищий музичний інститут ім. Лисенка називався після перейменування). Розробив і реалізував концепцію народного музичного інституту, метою якої було охопити музичною освітою широкі народні маси. Їй підпорядковувалися осередки інституту, які діяли в багатьох повітових центрах Галичини. Політикою Барвінський не цікавився, однак відзначався великою активністю в громадському житті львівських музик: президент Спілки українських професійних музикантів, член редколегії часопису “Українська музика” та незмінний організатор і учасник неформальних музичних тусовок Львова.

Тож доля йому усміхалася, а життя було безтурботним навіть у “польських” умовах, коли більшість українських інтелігентів ледве зводила кінці з кінцями.
1948 р. МҐБ СРСР санкціонував чергову велику “чистку” галицької інтелігенції. Заарештували й Барвінського. Йому інкримінували колабораціонізм із нацистськими окупантами, перед якими він… виступав із концертами. За це його позбавили всіх відзнак і посад, засудили до 10-річного заслання, а всі його твори оголосили проявом “формалізму” в музиці та спалили. Композитор сповна відбув вирок у таборах Мордовії.

Мені запам’яталися дві фотографії Василя Барвінського. На одній йому близько сорока, це – життєрадісний епікуреєць із розкуйовдженими кучерями, іскорками в очах і широкою усмішкою. Інша, зроблена після заслання й нічим не нагадує попередню: повністю сивий дід із великими й сумними очима. Тож із заслання повернувся духовно зламаним, останні п’ять років із пам’яті відтворював власні твори. Безумовно, ця “сізіфова праця” просувалася дуже повільно. Помер 9 червня 1963 р.

1964 р. Верховний Суд СРСР скасував вирок Барвінського за відсутністю складу злочину і таким чином реабілітував його. Незважаючи на це, навіть музичні кола Львова уникали згадок про Барвінського, попри всі його заслуги: адже це був представник “родини зрадників” (так називався опублікований у 1950-х роках фейлетон про родину Барвінських каґебіста Володимира Бєляєва та рафінованого львівського інтелектуала Михайла Рудницького). Тому навіть концерт із нагоди столітнього ювілею Василя Барвінського 20 лютого 1988 р. відбувся в напівлегальних умовах. У 1990-х роках з огляду на скасування всіх обмежень на контакти з Європою та Америкою виявилося, що майже всі його твори є за кордоном.
Близько 1990 р. на садибі родини Барвінських по вул. Верховинській з’явилася меморіальна таблиця на честь Василя. 1993 р. вул. Верховинську перейменували на вулицю Барвінських.
Ігор Чорновол (Львівська газета.- 2005.– № 26).

110 років від дня народження Луки Петровича Калиниченка (1898–1968), українського художника–реставратора і мистецтвознавця

100 років від дня народження Марії Аркадіївни Пригари (1908–1983), української письменниці

Талановита українська письменниця, перекладач, Марія Аркадіївна Пригара, народилася 20 лютого 1908 р. у Москві в родині службовця. Навчалася в Київському Інституті народної освіти. Працювала в газеті «Пролетарська правда», у видавництвах, а під час Великої вітчизняної війни – на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові. Після повернення до Києва вела активну діяльність на посаді заступника редактора журналу «Барвінок» (1945–1950 рр.), допомагала молодим дитячим письменникам.

Перші книжки Марії Пригари для дітей – «Весна” та  «Дитячий садок на селі”– вийшли 1929 року.  Твори поетеси виховували в кількох поколіннях українських дітей любов до Батьківщини, її історії й природи. Серед них пейзажні поезії «Ми любим сонце і весну», «Місто чудес» і особливо, такі історичні казки й повісті, як «Козак Голота», «Михайлик – джура козацький», «Як три брати з Азова тікали», «Маруся Богуславка», «Тече Дніпро в синє море» та інші.

За «Вибрані твори. В 2-х томах» (1978 р.) Марія Пригара була удостоєна премії імені Лесі Українки (1979 р.).

У поетичному доробку М. Пригари  є і чудові поетичні твори для дорослих: «Дорогами війни» (1944 р.), «Напередодні» (1947 р.), «Сестри» (1948 р.), «Школярі» (1951 р.), «Казки» (1956 р.), «Ростемо завзяті» (1959 р.), «Ми любим сонце і весну» (1960 р.), «Містечко чудес» (1962 р.), «На лісовій галявині» (1963 р.), «Якщо ми знайомі» (1965 р). Плідно працювала Марія Пригара  й у царині художнього перекладу. Її перу належать українські переклади роману «Фараон» Б. Пруса, поеми М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?», романів та повістей Ванди Василевської «Вогні на болотах», «Райдуга», «Просто любов», «Кімната на горищі», «Пісня над водами», романів В. Реймонта «Селяни», Е. Ожешко «Хам», Є. Путрамента «Роздоріжжя». Для дітей вона переклала українською мовою твори С. Маршака, К. Чуковського, А. Барто, С. Михалкова та ін.

80 років від дня народження Івана Олексійовича Немировича (1928–1986), українського письменника, бандуриста

21

Міжнародний день рідної мови

Чужії мови поважаймо, Своїй спорудьмо п’єдестал . З вкраїнською усе здолаймо, Не пасувати – час настав! Микола Старець.	...Тримай рідну мову живою, Врятуй свій рід і себе. Олекса Гай- Головко.

Мова кожного народу – це його нагорода, медаль, яку відчеканила історія. Мова є душею нації, її генетичним кодом. 21 ЛЮТОГО ми святкуємо МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ РІДНОЇ МОВИ. Ця дата, визначена на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави. Люди на нашій планеті розмовляють приблизно сімома тисячами мов, кожна цілим світом різноманітних понять, складним та захоплюючим комплексом звуків та емоцій, символів та асоціацій, відтворень руху та часу.
Цього дня кожен народ має можливість вшанувати рідну мову – одне з найцінніших надбань, створених і залишених нам у спадок.

http://vitau.org.ua/greetings/31/1.html – Міжнародний день рідної мови. Привітання.
http://www.arkas-proswita.iatp.org.ua/poetryaboutuk7.html – Вірші про українську мову.
Вірші про рідну мову

22

220 років від дня народження Артура Шопенгауера (1788–1860), німецького філософа–ідеаліста

Особливістю вчення Артура Шопенгауєра є волюнтаризм. Шопенгауер услід за Кантом розрізняє «річ в собі» та "явища". "Річ в собі", на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як "воля". "Воля" становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.

100 років від дня народження Івана Семеновича Буше (1908–1979), українського перекладача

100 років від дня народження Василя Антоновича Головатого (1908–1979), українського живописця

23

День захисника Вітчизни

День захисника Вітчизни офіційно відзначається в Україні з 23 лютого 1999 року згідно Указу Президента України. У часи СРСР дата 23 лютого була днем Радянської армії, тож і сьогодні, за традицією, вітають у першу чергу військових. Проте третина українців ставиться до свята, як до дня чоловіків.
http://vitau.org.ua/greetings/24/1.html – День захисника Вітчизни. Привітання до свята.

250 років від дня народження Василя Васильовича Капніста (1758, за ін. даними, 1757–1823), російського і українського письменника

Василь Капніст – український письменник, який зробив великий внесок в національне відродження українців. Народився 23 лютого 1758 р. в с. Обухівка на Полтавщині. Капністи були вихідцями з Греції, з аристократичної родини Капнісос, яка мала навіть венеціанський графський титул. Дід поета, Петро Христофорович, відомий борець проти турецького ярма, у 1711 р. був змушений втекти до Росії, де його син, Василь Петрович, втупив на військову службу і почав писати своє прізвище як Капніст.

У тринадцять років Василя виряджають до Петербурга на військову службу. За тогочасною традицією його одразу зараховують капралом лейб-гвардії в Ізмайловський полк. У військовій школі Василь потоваришував із старшим на три роки М. Львовим, душею гуртка петербурзької літературної молоді, а в Преображенському полку — з Г. Державіним. Саме ці зустрічі, очевидно, й вирішили його долю.

У 1775 р. сержант лейб-гвардїї Преображенського полку Василь Капніст видав окремою брошурою свою оду французькою мовою на честь перемоги над Туреччиною. У тому ж році він залишає військову службу з наміром повністю присвятити себе літературній діяльності. І справді, згодом В. Каяніст стає відомим і модним у петербурзьких салонах поетом.

У 1782 р. Капніст за протекцією свого видатного земляка, канцлера графа Безбородька, іде на службу контролером у Головне поштове управління. Це був перший і останній крок В. Капніста до кар'єри на державній службі. Однак невдовзі він несподівано залишає службу назавжди. Цей вчинок офіційно нічим не вмотивований, але, за натяками сучасників, був реакцією В. Капніста на указ Катерини II, яким 1783 р. остаточно закріпачено українських селян. Відгуком на цю подію став твір "Ода на рабство".

Одночасно з виходом у відставку В. Капніст виїжджає на Україну, де постійно мешкає до кінця життя, його маєток Обухівка став осередком української шляхетської опозиції, важливим культурним центром. А сам Капніст користувався великим авторитетом серед українських дворян.
У 1788 р. Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації. Інші подібні факти нам поки що невідомі, але, за спогадами дочки поета, таких поїздок було чимало. На жаль, невідомі й подробиці складеного Капністом у 1788 р. так званого "козацького проекту". Він передбачав (під приводом використання козаків у війні з Туреччиною) відновлення козацького війська принаймні у складі 5000 чоловік. Проект не був здійснений.

Тим часом Василь Капніст продовжував працювати на літературній ниві. Він пише і друкує вірші, оди, сатири. В історію російської літератури він увійшов головним чином як автор комедії "Ябеда" (1794 р.), в основі якої – судовий процес автора з поміщицею Тарнавською за незаконно захоплену в нього землю.

Особливо вдячними ми маємо бути В. Капністу за першу інтерпретацію "Слова о полку Ігоревім".  Українофільство поета, його прихильність до земляків Катерина ІІ сприймала несхвально. Тому можливо, її негативне ставлення стало причиною припинення роботи над перекладом "Слова" 1787 р.

Займаючись літературною діяльністю В. Капніст продовжував перебувати на важливих громадських посадах. З 1802 р. він – генеральний суддя Полтавської губернії, згодом – директор народних училищ, а у 1817–1822 р. – полтавський губернський маршал дворянства. Цікавою працею поета цього періоду вважається трагедія "Антигона" (1811), що прозвучала закликом до боротьби народу за власну волю проти жахливих утисків царського режиму.
Найближчим другом В. Капніста в останні роки життя був майбутній керівник повстання Чернігівського полку С. Муравйов-Апостол, якого в сімейному листуванні називали просто "Серьожа". До речі, Капніст і помер у нього на руках. Це сталося 28 листопада (9 жовтня) 1823 р. після тривалого запалення легенів. Похований Василь Капніст в Обухівці, на березі річки Псел.

27

100 років від дня народження Олександра Федоровича Зноско–Боровиковського (1908–1983), українського композитора

28

475 років від дня народження Мішеля де Монтеня (1533–1592), французького філософа і письменника